10.01.2018

Підготовка науковців: практики і проблеми

Вища освіта, як відомо, націлена не лише на відтворення знань, а й на розвиток дослідницьких та аналітичних здібностей людини. Через те підготовка майбутніх науковців у сфері вищої освіти є важливою. Під поняттям «науковці» я маю на увазі фахівців, здатних проводити наукові дослідження та оприлюднювати результати цих досліджень у такій формі, яка забезпечить адекватне сприйняття їх фаховою академічною спільнотою і суспільством в цілому. Останнім часом проблема актуалізувалася у зв’язку з кампанією боротьби проти плагіату й академічної недоброчесності. Проте поширення плагіату в дисертаціях і інших кваліфікаційних роботах є всього лише наслідком процесів, які потребують глибшого осмислення. У цій статті зроблено спробу ще раз привернути увагу до проблеми, зокрема, в контексті реформи аспірантури й впровадження програм підготовки докторів філософії.

Згідно зі статтею 5 Закону України «Про вищу освіту», «доктор філософії – це освітній і водночас перший науковий ступінь, що здобувається на третьому рівні вищої освіти на основі ступеня магістра. Ступінь доктора філософії присуджується спеціалізованою вченою радою закладу вищої освіти або наукової установи в результаті успішного виконання здобувачем вищої освіти відповідної освітньо-наукової програми та публічного захисту дисертації у спеціалізованій вченій раді».

У рамках Болонського процесу, який передбачає трирівневу систему вищої освіти (бакалавр-магістр-доктор філософії) визначено перелік компетентностей для третього рівня, які необхідно опанувати для того, щоб отримати ступінь доктора філософії. Цей перелік ґрунтується на Дублінських дескрипторах, покладених в основу Європейської рамки кваліфікацій. Відповідно до нього, ступінь доктора філософії може бути присвоєним фахівцям, які:

  • проявили систематичне розуміння своєї дослідницької галузі і майстерне володіння навичками та методами досліджень у цій галузі;
  • продемонстрували здатність започатковувати, планувати, реалізовувати та корегувати послідовний процес ґрунтовного наукового дослідження, дотримуючись належної академічної доброчесності;
  • зробили науковий внесок, провівши оригінальне дослідження, яке забезпечило приріст знань завдяки істотному обсягу праці і частина якого заслуговує на публікацію у національних або міжнародних рецензованих виданнях;
  • є здатними до критичного аналізу, оцінки та синтезу нових та складних ідей;
  • можуть спілкуватися з колегами, ширшою науковою спільнотою та суспільством в цілому у питаннях, що стосуються сфери його експертних знань;
  • дають підстави очікувати від них здатності в рамках академічного та професійного контексту сприяти технологічному, суспільному чи культурному поступу в суспільстві, заснованому на знаннях.

У світі немає єдиного механізму підготовки докторів філософії, а також докторів наук, як немає єдиної системи організації захисту дисертацій. Фактично у кожній країні існують певні традиції, між якими є схоже і відмінне. Для прикладу наведемо короткий опис практик з підготовки науковців у США, Німеччині та Польщі, який не претендує на вичерпність і повноту, але має на меті проілюструвати деякі особливості, що існують в цих країнах.

США. Доктор філософії (PhD) є третім науковим ступенем триступеневої академічної освіти (здобувається після отримання ступенів бакалавра і магістра). Існують також професійні докторські ступені (professional doctor), підготовка з яких тісно пов’язана з професійною практикою у відповідній галузі. Підготовка доктора філософії відбувається на спеціальних докторських програмах тривалістю 3-4 роки. Навчальні курси докторської програми мають вигляд практикумів з відпрацюванням методології та методик дослідження. Написання дисертації в середньому займає шість років. У деяких випадках здобувачеві призначають до трьох наукових керівників (супервізорів), один з яких є головним. Захист дисертації відбувається в присутності трьох професорів, включаючи наукового керівника, яких називають екзаменаторами. Вони попередньо вичитують дисертацію до деталей і під час захисту висловлюють зауваження по суті. Захист триває близько двох годин, він відкритий, і всі охочі можуть бути присутніми, але запитання переважно ставлять екзаменатори. Після захисту здобувачеві надається рік для виправлення тексту дисертації так, щоб повністю задовольнити вимоги екзаменаторів, після цього лише йому присуджують науковий ступінь. Присудження наукового ступеня та діяльність комісії з захисту дисертацій ніяк не регулюється державою. Диплом видається самим університетом. Тексти дисертацій не оприлюднюється на сайтах закладів вищої освіти, але потрапляють в базу даних, і після захисту їх можна купити онлайн. Вважається нормою, якщо за матеріалами дисертації після захисту видається монографія. До захисту дисертації окремих вимог щодо публікацій статей чи монографій немає.

Особливістю американської системи є те, що вищий навчальний заклад сам вирішує, кого приймати на навчання, і тому значення попередніх дипломів не таке вже й велике. Обов’язковою є особиста репутація та рекомендація конкретного викладача, який вірить в те, що здобувач здатний завершити наукову роботу. Велике значення має також проект дослідження, який здобувач має подати на розгляд університету для того, щоб бути зарахованим. Оскільки навчання платне, то це знімає проблему низької мотивації та формалізму. При цьому існує розвинена система грантової підтримки навчання на докторських програмах. Після здобуття докторського ступеня фахівець, як правило, не залишається викладати в тому університеті, в якому навчався, а шукає роботу в іншому місці.

Німеччина є учасницею Болонського процесу, ставлення до якого в німецькому академічному середовищі неоднозначне. Поширена думка, що Болонський процес погано впливає на якість освіти в Німеччині через уніфікацію програм і обмеження автономії університетів. У практиці німецьких університетів зберігаються два наукові ступені – доктор наук по галузях (рівень PhD, близько до нашого кандидата наук) та доктор габілітований (еквівалент нашого доктора наук). Навчальна програма підготовки доктора наук за галузями не передбачає суттєвого аудиторного навчання, а більше концентрується на проведенні дослідження. Залежно від власних традицій, університети пропонують окремі практикуми для здобувачів докторських ступенів і вимагають від них також бути залученими у викладання. При цьому саме написання дисертації займає зазвичай не менше 4 років, а іноді до 8 років. Вимоги до якості дослідження встановлюються самим університетом, і перш ніж здобувач доведе свою роботу до повного задоволення встановлених вимог, його не допускають до захисту. Захист відбувається у присутності трьох професорів (у тому числі науковий керівник, один професор з університету й один зовнішній) та секретаря, який може бути призначений з-поміж молодих науковців, які нещодавно захистили докторську дисертацію. Захист має вигляд своєрідного екзамену. Він є публічним, заохочується присутність різних професорів, які офіційно не входять до комісії екзаменаторів, але беруть участь в дискусії. Запитання здобувачеві ставляться не лише за темою дослідження, але й з базових знань зі спеціальності. Обов’язковою вимогою є оприлюднення дисертації на сайті закладу вищої освіти після захисту. Відповідальність за це несе сам здобувач, і без цього диплом йому не видають. Диплом про присудження наукового ступеня доктора філософії підписують президент університету і декан факультету. Державного регулювання вимог, у тому числі до спеціалізованих рад із захисту дисертацій, немає.

Німеччина також має інститут габілітації – аналог нашого захисту дисертації доктора наук. Для отримання звання габілітованого доктора треба пройти відповідну процедуру захисту наукових здобутків – зазвичай монографії, але в деяких галузях, як то в медицині, найчастіше це сукупність статей у фахових журналах світового рівня. Монографія, яка подається на габілітацію, має бути на зовсім іншу тему, ніж попередньо захищена здобувачем дисертація доктора філософії. Захист відбувається на базі університету в присутності спеціальної комісії. Крім захисту монографії, для успішної габілітації здобувач має також прочитати лекцію за своєю спеціальністю. Габілітований доктор отримує звання професора, яке гарантує йому довічне працевлаштування в університеті.

Польща також є учасницею Болонського процесу. Система підготовки здобувачів наукових ступенів тут найближча до української, якщо брати до уваги роль держави в її регулюванні. Існує державний орган – Центральна комісія у справах ступенів і звань, підпорядкована безпосередньо прем’єр-міністру. Вона надає вченим радам факультетів (відділів університетів) ліцензію на присудження наукових ступенів докторів філософії (PhD), а також формує спеціальні комісії рецензентів для габілітації (щось на зразок наших вчених раз з захисту докторських дисертацій). Польська докторантура (PhD) подібна до української аспірантури, є стаціонарна і заочна форми навчання, конкурсна основа прийняття на навчання, процедура вступу (проект наукової роботи, співбесіда (інтерв’ю), врахування оцінок дипломів бакалавра і магістра. Докторант працює над дисертацією під керівництвом наукового керівника (promotora). Дисертація повинна становити собою оригінальне дослідження, що вирішує наукову проблему, демонструє високий рівень теоретичної підготовки кандидата у певній науковій дисципліні та здатність його до самостійної наукової роботи. Дисертація може являти собою проектну конструкторську, технологічну або творчу (мистецьку) роботу, може бути частиною колективного дослідження. Термін написання – в середньому чотири роки, але може бути продовжений у разі потреби.

Докторат (PhD-програма) працює по суті як індивідуальна науково-освітня програма. Прийняття на цю програму здобувача затверджується у кожному окремому випадку відповідними факультетами, які мають право на відкриття таких програм. Процедурні етапи реалізації докторату на базі ВНЗ чи наукової установи: затвердження (відкриття) докторату та призначення керівника; підготовка дисертації, визначення рецензентів; прийняття дисертації та допущення її до захисту; публічний захист і присудження ступеня доктора. Ступінь доктора присуджує відповідна вчена рада, рішення такої ради не підлягає затвердженню у вищій інстанції та набуває чинності з моменту ухвалення. Існують випадки оскарження таких рішень і анулювання докторських дипломів, яке проводиться самими університетами.

Для габілітації слід мати публікації у визнаних міжнародних виданнях (переважно англомовних) та великий науковий доробок. Процедура габілітації передбачає такі кроки:

1. Здобувачем до Центральної комісії у справах ступенів і звань подаються документи й монографія або цикл статей, об’єднаних за загальною темою. При цьому здобувач вказує, у якому університеті чи науковій установі він хотів би пройти захист.

2. Центральною комісією формується фахова комісія з 7 рецензентів – науковців з міжнародною репутацією (з них 4 рецензенти призначає сама Центральна комісія, а три – той заклад, де має відбутися захист). Склад такої фахової комісії формується не за формальною кваліфікацією, а за фактичними досягненнями, професійною та науковою репутацією фахівців.

3. Члени фахової комісії протягом півроку вивчають монографію або статті та пишуть рецензії.

4. За результатами рецензування фахова комісія приймає рішення про присудження ступеня габілітованого доктора. Публічний захист не обов’язковий і проводиться лише на окрему вимогу членів фахової комісії. Диплом про габілітацію підписують голова фахової комісії, ректор і декан. Ступінь також затверджується Центральною комісією у справах ступенів і звань.

Доктор габілітований (Dr.Hab.) є найвищим науковим ступенем і дає право на присвоєння професорського титулу, який є найвищим у науковій кар’єрі. Габілітацію в Польщі слід здійснити протягом десяти років з часу захисту докторату, тому що в іншому випадку є великі шанси на звільнення з викладацької посади.

Спільними характеристиками в цих та інших європейських практиках є те, що процедури підготовки та атестації здобувачів наукових ступенів здебільшого здійснюються на засадах професійного саморегулювання самими університетами з порівняно незначною регламентацією з боку міністерств чи відомств. Захист дисертації доктора філософії завжди відбувається в тому ж закладі, де здобувач навчався на докторській програмі. Присудження ступеня доктора філософії та габілітація (де вона існує) здійснюються різними колегіальними органами.

У ситуації, що склалась в Україні, суттєвою проблемою є те, що система підготовки здобувачів наукових ступенів виглядає надто зарегульованою та одержавленою. Про це свідчить, зокрема, та обставина, що згідно з нашим законодавством, кожна програма підготовки доктора філософії потребує окремої державної ліцензії, окремої державної акредитації й, крім того, спеціалізована вчена рада, яка оцінюватиме результати праці здобувача такої програми, також має бути акредитованою відповідним державним органом. Попри те, що надлишкове державне регулювання сприймається як норма, сьогодні ми спостерігаємо його повну неспроможність гарантувати якісну підготовку здобувачів наукових ступенів. У ситуації системної нестачі ресурсів держава не здатна здійснювати ефективний контроль за якістю підготовки, хоча суспільні очікування від неї залишаються непомірно високими. У таких умовах органи влади стають об’єктом гострої критики, численних звернень, петицій щодо плагіату, псевдонауки тощо. Одночасно з цим будь-які спроби на державному рівні підняти вимоги до здобувачів наукових ступенів та вчених звань призводять лише до збільшення бюрократичних затрат, створюють додаткові корупційні ризики. З огляду на це, слід поставити питання про механізми саморегулювання, які можуть і повинні бути закладені в ході реформи.

Доречно виділити чотири проблемні аспекти, які найбільше впливають на якість підготовки науковців і набули особливої актуальності за теперішніх обставин. Вочевидь вони потребуватимуть політичних та управлінських рішень, без яких неможливо досягти прогресу у цьому питанні.

1. Якість програм підготовки

Згідно з Законом «Про вищу освіту», програма підготовки доктора філософії сьогодні передбачає, крім часу на проведення дослідження, також від 40 до 60 кредитів аудиторних годин навчання. Як можна судити з різних джерел, на сьогодні поки що немає системного бачення, яким змістом наповнювати ці години. На жаль, додаткові кредити легко розглядати як ще одну можливість додати навантаження тим викладачам, кому його не вистачає, безвідносно до того, чи сприятимуть розроблені ними навчальні курси кожному конкретному здобувачеві підготувати якісне дослідження у своїй галузі. Галузевий підхід був надзвичайно мало врахований при підготовці аспірантів раніше (з трьох дисциплін «кандидатського мінімуму» лише одна була присвячена безпосередньо галузевій спрямованості підготовки здобувача), і поки що так виглядає, що його можна не враховувати під час формування програм підготовки докторів філософії.

У цьому ж контексті окреслюється проблема іноземної мови. Здобувачі наукових ступенів у різних закладах продовжують вивчати англійську мову як окрему дисципліну, у той час як лише навчання англійською спеціалізованих методологічних дисциплін і особливо знайомство з англомовною науковою літературою за профілем могло б дати їм нову якість підготовки.

Одним із суттєвих аспектів є запланований час підготовки. Освітньо-наукова програма підготовки доктора філософії має бути такою, щоб здобувачеві вистачило часу для проведення дослідження і написання змістовної роботи. Це передбачає в тому числі індивідуальний підхід до навчання аспіранта, який в наших умовах буває просто неможливо реалізувати. Заклади вищої освіти іноді вимагають, щоб аспірант обов’язково вклався у термін аспірантури та подав дисертацію в межах терміну, оскільки тоді заклад не несе відповідальності за буцімто нецільове використання коштів на його підготовку. Це також призводить до того, що тексти дисертацій готуються поспіхом, а звіти про них мають більше значення, ніж їхній зміст.

2. Якість наукового керівництва

Критично важливою проблемою може виявитися неспроможність наших закладів вищої освіти офіційно залучати до наукового керівництва більше ніж одного фахівця, зокрема, коли йдеться про фахівців з інших закладів і навіть з інших країн. У системі нинішнього регулювання оплати праці це виглядає практично неможливим. До того ж, керівник (консультант) повинен мати достатньо часу, щоб уважно вичитати та відрецензувати текст дисертації. Для цього консультації керівника мають бути відповідним чином оплачені так, щоб це не перетворювалося на діяльність на громадських засадах. З огляду на прийняте у нас нормування праці, яке передбачає 50 годин робочого навантаження на рік для викладача, який консультує одного добувача наукового ступеня, вказаних цілей досягти надзвичайно важко.

У багатьох випадках було б добре, якби підбір керівників (консультантів) відбувався не за формальним принципом наявності докторського ступеня «за спеціальністю», а відповідно до близькості наукових інтересів згідно з темою дисертації здобувача. Важливою є також етика спілкування наукового керівника зі здобувачем. Вона має бути заснованою меншою мірою на домінуванні, а більшою мірою на засадах партнерства і взаємоповаги. До того ж, слід пам’ятати, що зарахування в аспірантуру чи докторантуру не може здійснюватися лише на основі особистих преференцій чи непотизмі, а має враховувати також і заслуги та здібності здобувача.

3. Якість інфраструктури

Велику роль відіграє інституційна спроможність закладу вищої освіти забезпечити для здобувача зручний доступ до ресурсів, необхідних для наукового дослідження, насамперед до найновішої англомовної літератури, лабораторій та обладнання. Не секрет, що в наших умовах інвестиції аспіранта у своє наукове дослідження бувають значно більшими, ніж підтримка закладу вищої освіти. Витрати з підготовки дисертації зазвичай лягають на самого аспіранта.

Попри те, що близько 70 українських закладів вищої освіти за підтримки Міністерства освіти і науки отримали доступ до наукових видань баз даних Scopus і Web of Science, поки що рано говорити, наскільки це вплине на якість наукових досліджень і підготовки науковців. У будь-якому разі опрацювання подібної літератури потребуватиме зусиль і часу, особливо для тих, хто робитиме це вперше. У цьому контексті важливо знайти способи надати підтримку науковцеві, оскільки ці матеріали можуть виявитися новими не лише для нього особисто, але й для фахового середовища, в якому сформувалися його наукові погляди.

4. Якісне середовище для обговорення і оцінювання результатів дослідження

Згідно з Зальцбурзькими принципами, розробленими Європейською асоціацією університетів, для розвитку якісних докторських програм заклад вищої освіти повинен мати критичну масу і критичне розмаїття досліджень. Звичайно, в умовах системного скорочення науково-викладацького складу кількість досліджень, що проводяться при закладах вищої освіти в Україні, також скорочується. За таких обставин інтернаціоналізація університетської науки виглядає неодмінною умовою збереження її від остаточного занепаду. Очевидно, що здобувачі наукових ступенів, як і загалом науковці, повинні мати можливість активно обговорювати результати своїх досліджень не лише з науковими консультантами, але й з колегами, які працюють над схожими науковими проблемами. Одним із чинників тут має виступати підтримка академічної мобільності дослідників, яка проводиться не для звітності, а для підтримки науковця у входженні його до міжнародної дослідницької спільноти.

Участь здобувача у міжнародних конференціях та семінарах за тематикою дисертації є критично важливою, оскільки тут не можна обмежитися подібними заходами лише в Україні. На жаль, у нашій академічній культурі сформувалися традиції формалістичного проведення наукових конференцій. Часто доводиться спостерігати, як кількість учасників наукової конференції є настільки високою, що далеко не всі вони мають змогу і бажання виступати з доповіддю, а тим більше вислуховувати доповіді інших. Далеко не завжди під час таких конференцій забезпечується необхідний рівень дискусій, які могли б допомогти молодим науковцям отримати належний зворотній зв’язок з питань їхніх досліджень. Схожий формалізм спостерігається і при підготовці наукових журналів та інших наукових видань. Науковий дискурс, який формується фаховими журналами, зазвичай мало корелює з загальною стратегією розвитку закладу вищої освіти, тому часто він взагалі відсутній в якомусь цілісному вигляді. Журнали також мають значення для звітності, і це спричиняє своєрідний «менеджерський» підхід до їх видання. У багатьох молодих кандидатів наук вже сформувалося переконання, що публікація в науковому журналі більше залежить від організаторських здібностей людини (і наявних в неї коштів), ніж від змістовності наукового дослідження.

Критично важливим також є напрацювання традиції незалежного якісного рецензування наукових статей (peer-review), культура якого у нас майже втрачена. Рецензування потрібне не лише для того, щоб відхиляти неякісні публікації, але більшою мірою для того, щоб забезпечувати дослідникові фаховий аналіз підготовленої ним статті та надавати практичні рекомендації для її покращення. Рецензенти серед інших науковців створюють те середовище, у якому результати досліджень обговорюються й оцінюються.

Загалом, слід зазначити, що проблема обговорення результатів досліджень та належного фахового зворотного зв’язку для науковців у нас суттєво недооцінена. Причини цього явища полягають у збереженні ієрархічних традицій вищої освіти, нестачі партнерства і взаємної зацікавленості, пріоритеті домінування та контролю над синергією та підтримкою. Критика результатів досліджень молодих науковців старшими колегами в багатьох випадках несе в собі елементи морального пригнічення. Атмосфера, яка при цьому створюється, не сприяє розкриттю потенціалу науковця. Прийняті в нас процедури з захисту дисертацій не націлені на те, щоб спонукати здобувача відпрацювати дійсно якісний науковий продукт, але мають виключно місію критичного оцінювання. Застарілість цих процедур (які все більше нагадують середньовічні ритуали прийняття до цеху) віддзеркалюють недорозвиненість нашого академічного середовища, низький рівень довіри в ньому і зацикленість на бюрократичних формальностях. На жаль, на закріплення цих традицій направлені й нещодавно розроблені проекти Порядку присудження наукових ступенів. У таких умовах навіть боротьба за академічну доброчесність ризикує перетворитися на ще один інструмент залякування здобувачів.

Поки що наше законодавство не дозволяє суттєво змінити процедури атестації здобувачів наукових ступенів, хоча саме з огляду на це слід подумати над внесенням відповідних змін до закону. Реформа процедури захисту має бути направлена на формування такого середовища, у якому судження про дисертацію будуть формуватися фахівцями, які не просто мають наукові ступені «за спеціальністю», але які будуть зацікавлені і спроможні уважно прочитати текст дисертації та посприяти тому, щоб здобувач зміг довести своє дослідження до завершеного і якісного стану. Розумним уявляється, якщо кількість таких фахівців не перевищуватиме 5-7 осіб. Саме вони й повинні складати спеціалізовану вчену раду з захисту дисертації, яка у кожному конкретному випадку має формуватися окремо. Без запровадження такого механізму важко уявити собі якісні зміни в підготовці дисертаційних досліджень.

Додаткові проблеми, які потребують вирішення

Важлива проблема, що впливає на якість підготовки науковця, стосується перспектив розвитку його кар’єри. Саме такі перспективи визначають його мотивацію до професійного зайняття наукою. Очевидно, що переважна більшість здобувачів наукових ступенів орієнтується на працевлаштування у сфері вищої освіти. Скорочення закладів вищої освіти та ставок для науково-педагогічних працівників у першу чергу означає скорочення робочих місць для випускників докторських програм. Не важко передбачити, що це, зрештою, призводить і до втрати мотивації до наукових досліджень. До того ж, оплата праці фахівця з усіма встановленими державою доплатами за цей ступінь на сьогодні виглядає надзвичайно мізерною у порівнянні зі світовими стандартами. Додаткову проблему складає специфіка нормування праці та формування навантаження викладача, для якого наукова робота є необхідною, але по суті волонтерською діяльністю, мало дотичною до змісту його викладацької роботи. Звичайно, фахівець, який довів свою спроможність до наукових досліджень, міг би бути затребуваним в інших секторах, але низька інноваційність української економіки не дозволяє сподіватися, що потреба в таких фахівцях найближчим часом може бути помітною.

Попри те, що вказані проблеми мають макроекономічний характер, їхнє вирішення загалом можливе за умови цілеспрямованої політики й відповідних зусиль не лише з боку державних органів, але й закладів вищої освіти.

Необхідні найближчі заходи

  • Очевидно, що для покращення якості підготовки науковців слід зробити все можливе для формування якісних програм підготовки, підвищення якості наукового керівництва, покращення необхідної інфраструктури та розвитку якісного дослідницького середовища. У стратегічному плані необхідним є послаблення контролю та ієрархічності у сфері вищої освіти та науки, підвищення суспільної поваги до дослідника, утвердження відносин взаємної довіри та партнерства. На це повинні бути направлені ключові зусилля всіх зацікавлених груп, полісімейкерів та управлінців. Кожне рішення, яке приймається у цій сфері, має у загальному підсумку служити досягненню вказаної мети.
  • Критично важливою уявляється подальша дерегуляція сектору вищої освіти, фінансова реформа, яка має призвести до максимальної автономії закладів освіти, їхнього фінансового оздоровлення та інституційного зміцнення.
  • Наукові дослідження мають бути вписані в стратегію кожного закладу вищої освіти не за кількісними показниками, а за змістом.
  • Ставлення до європейських рекомендацій у всіх випадках має бути уважним та неформалістським з метою уникнути перетворення їх на бюрократичний маразм.
  • Цілком на часі є реформа системи захистів дисертацій, у ході якої слід забезпечити звільнення цієї системи від надлишкового регулювання та архаїчних традицій.
  • Закладам вищої освіти слід напрацювати власну політику сприяння економічному зростанню країни на регіональному та загальнодержавному рівнях. Відповідні заходи повинні увійти до програм діяльності університетів та їхніх асоціацій.

Олена Панич, кандидат історичних наук, експерт Реанімаційного пакету реформ, група «Освіта-наука», оригінал на сайті Освітня політика.

?>
вверх